Ольга Логвись: “Психолог — це “підтримуюча” професія”

У житті кожного можуть виникати ситуації, які вимагають професійної психологічної допомоги. У Тернопільському національному педагогічному університеті імені Володимира Гнатюка є можливість звернутися до професійного психолога і задати будь-які запитання, на які важко знайти відповідь. У психологічній службі на них відповість практичний психолог відділу у справах молоді ТНПУ, аспірантка кафедри психології розвитку та консультування, член Асоціації психологів вищої школи України Ольга Логвись. У цьому інтерв’ю вона розповідає про свою роботу.

— Пані Ольго, яке головне завдання цієї психологічної служби?

— Забезпечити психологічну підтримку навчально-виховного процесу, а також проведення профілактичних, корекційних та навчально-просвітницьких заходів.

— Кому і за яких симптомів варто звертатись до психолога?

— Є такий вислів: “Коли нас щось болить, то ми звертаємось до лікаря”, — так само і психічне здоров’я, коли погано — тоді звертайся. Не потрібно чекати до кризового стану, коли вже дуже погано. Якщо відчуваєте, що важко на душі — не треба боятися звернутися за допомогою. Це не означає, що вам одразу поставлять якийсь діагноз, ні. Психолог — це “підтримуюча” професія. Він вислухає і почує. Це можливість побути наодинці з фахівцем, який не буде критикувати. Який просто побуде слухачем твоєї історії, і зі свого боку покаже, що відбувається, а за допомогою різноманітних вправ та методів може підказати шляхи виходу з тієї чи іншої ситуації.

— До кожного клієнта ви підбираєте особливу методику?

— Так, звичайно, є певний протокол і алгоритм роботи з клієнтами, коли йде первинна консультація і так далі. Але, звісно ж, в кожному окремому випадку підбираємо певну методику роботи, за якою  працюватимемо з цією людиною.

— З якими питаннями найчастіше звертаються студенти?

— Вони дуже різноманітні. Зазвичай, це стосунки, взаємостосунки, сфера батьки-діти, сфера ровесники-друзі, партнерські відносини. Також бувають звернення стосовно певних емоційних проявів. Таких, як надмірна тривожність, страхи, невпевненість у собі тощо.

— Чи змінилась картина з початком війни?

— Так, звичайно. З початком повномасштабного вторгнення кількість запитів зросла. Але тішить, що студенти звертаються до фахівців, а не намагаються справлятися з проблемами самостійно. Якщо я бачу, що питання, з яким хтось звертається, не належить до зони моєї фахової компетентності, то скеровую до іншого фахівця. Наприклад, коли є вже якісь ознаки клінічної депресії, такі межові стани, коли потрібна консультація фахового психіатра, психотерапевта, чи іншого медика.

— Зараз є дуже багато людей, які були вимушені покинути свої домівки через війну. Як ви допомагаєте таким людям?

—  Разом з громадською організацією “Про.світ” ми реалізували проєкт «Про.підтримка», де були і групи взаємопідтримки для внутрішньо переміщених осіб. Це були щотижневі зустрічі, на які до нас приходили люди, котрі вимушено змінили своє місце проживання. Питання були дуже різні. Ми знаходили спільні точки, шукали ресурси, намагалися допомогти їм віднайти ті сенси в житті, ті точки опори, на які вони можуть звернути свою увагу і рухатися далі, незважаючи ні на що.

— А студенти-переселенці до вас звертаються?

— Так, звичайно. Є певні моменти, коли їм важко адаптуватися до нового середовища, до нових людей, також виникають певні конфлікти. Тож ми намагаємося цю ситуацію продіагностувати, зрозуміти причину і знайти рішення.

— Знаю, що проводяться заходи і під час адаптаційного періоду першокурсників…

— Так, ми проводимо зустрічі-знайомства студентів-першокурсників у співпраці з факультетами, із кураторами першокурсників, де розповідаємо про діяльність психолога у закладі освіти. Також є у нас цікаві просвітницькі тренінги, які ми проводимо спільно із кафедрою психології розвитку та консультування. Наприклад, нещодавно відбувся тренінг на тему “Я та нові обставини мого життя”, де студенти-магістранти кафедри психології розвитку та консультування мали змогу бути ко-тренерами і провести разом зі студентами-першокурсниками заняття, де першокурсники вчились пізнавати себе, працювати в команді, більше дізнавалися один про одного та пізнавали самих себе.

— Які ще цікаві проєкти ви організовували, або які є в планах?

— Кожний день – це для мене своєрідний маленький проєкт. За час моєї роботи в університеті були і волонтерські ініціативи, коли ми допомагали дітям-сиротам спільно з громадською організацією “Віра, Надія, Любов” — збирали необхідні речі та кошти, відвідували у сиротинцях дітей, які позбавлені батьківського піклування. Також існував такий проєкт, де під час щотижневих зустрічей з студентами ми обговорювали цікаві теми, вдавалися до певних вправ та методик, а потім разом рефлексували. Нещодавно реалізовували проєкт «НЕ дрібниці у стосунках», який допоможе студентам у майбутньому правильно  будувати стосунки та вчасно помічати перші прояви насильства у взаєминах та ефективно на них реагувати. А також  – тренінговий курс «Нові грані лідерства», на яких студенти мали змогу глибше пізнати себе та свій внутрішній світ, знайти свій індивідуальний шлях до самопізнання, навчитися  розвивати впевненість, асертивність, ставити цілі, зрозуміти важливість емоційного інтелекту та багато чого іншого.

— А що особисто вас мотивує та надихає у роботі?

— Це моя любов до моєї професії та до людей. Прагнення допомогти, прагнення бути корисною і показати, що психологія – це не щось абстрактне і далеке. Мене мотивує показати людям доступність. Тобто переконати, що психологічна допомога – це зовсім не страшно, звертатися за нею – нормально і потрібно, що у будь-який момент, коли тобі складно чи важко, ти просто можеш прийти і поговорити про те, що турбує.

Розмовляла Світлана Городецька

Фото з архіву Ольги Логвись

Опубліковано: 7.05.2023

Джерело: Тернопільський пресклуб

Заступник начальника ОВА Віктор Устенко нагородив грамотами викладачів ТНПУ

Сьогодні свій день заснування відзначає один з провідних навчальних закладів Західної України Тернопільський національний педагогічний університет ім. Володимира Гнатюка. 

З цієї нагоди заступник начальника Тернопільської ОВА Віктор Устенко нагородив педагогічних працівників грамотами й відзначив здобутки вишу.

 -    Історія цього навчального закладу визначна. За 83 роки існування тут зібрано вагомий досвід у наукових працях, практична робота професорського складу,  напрацювання викладачів і досягнення студентів.  Уся академічна родина університету здійснює суттєвий вклад в розбудову правдивої історії нашої держави. Минулий рік показав, що ви даєте не лише найкращі знання, а й навчаєте бути вірними українцями, допомагати своїй державі та війську. І сьогодні для нас такі знання  - найцінніші, - зазначив заступник. 

Від початку повномасштабного вторгнення Тернопільський національний педагогічний університет продовжує надавати необхідну  допомогу український армії, прихисток переміщеним особам, співпрацює з волонтерами, органами державної влади та місцевого самоврядування для допомоги армії.  

Бажаємо університету процвітання, реалізації усіх планів і проєктів на Славу Україні!

 

Віталій Мандзин: від гри на сопілці до спортивних здобутків.

Про початок кар’єри та досягнення

– Віталію, розкажіть трохи про себе.

– Я народився в Підгайцях, де й минуло моє раннє дитинство. До школи пішов уже тернополянином, оскільки наша сім’я переїхала до обласного центру. Зараз я студент, вищу освіту здобуваю одночасно в двох університетах: ЗУНУ та ТНПУ ім. В. Гнатюка

– Коли вперше вирішили займатися спортом? Чому саме біатлон?

– Не повірите, але колись я всерйоз кілька років навчався грати на сопілці та кларнеті, поки не зрозумів, що душа моя до музики не лежить. Мені більше подобалося бути в русі, любив фізичні навантаження, тому вирішив стати спортсменом. Починав  із занять з айкідо. Хоча цей вибір не став остаточним,  проте він позитивно вплинув на мою  спортивну форму і дозволив набути дуже цінний досвід для подальшої спортивної кар’єри.

Коли мені було 9 років, моя старша сестра почала займатись біатлоном. Захоплюючись її розповідями, я теж вирішив спробувати себе, тому й опинився з нею на стрілецькому тренуванні. Досі пам’ятаю ті емоції, з яких і розпочалась моя професійна спортивна кар’єра біатлоніста. А любов до лиж, напевно, отримав у спадок від батька, який колись займався лижними гонками.

– Нещодавно ви повернулися з міжнародних змагань. Розкажіть про них детальніше.

– Я брав участь в юніорському чемпіонаті світу, який нещодавно відбувся у Казахстані. Програма складалась з п’яти гонок. Найкраще місце в особистій гонці – 17, в естафеті – 9. Трохи підвела погода. Дуже заважав постійний сильний вітер, особливо під час стрільб. Суперники теж були сильнішими, тому наразі я радію й таким результатам, але необхідні висновки зробив, маю над чим працювати в майбутньому.

– А якими найвищими результатами, індивідуальними і колективними, ви можете похвалитися?

– Цьогоріч я зумів стати бронзовим призером в гонці переслідування на літньому чемпіонаті світу серед юніорів. Також разом з командою ми вибороли друге місце на юніорському кубку IBU (класична естафета) та третє місце на юніорському чемпіонаті Європи (змішана естафета). А минулого року наша команда здобула бронзову нагороду на юніорському Кубку IBU (класична естафета).

– А що вимагають від спортсмена, аби його включали до складу команд на міжнародні змагання?

– Найважливіше – це високі результати, які відповідають міжнародному рівню, і стабільність таких результатів.

Для цього потрібна сила волі та постійна дисципліна, здоров’я та готовність виконувати важкі фізичні навантаження. Звісно ж, велику роль відіграє знання іноземних мов. Я, наприклад, вільно спілкуюся англійською.

«Готуємося, як у тій приказці про санки, – влітку»

– А чи цілком безпечний біатлон як вид спорту, чи травми у вас теж бували?

– На мою думку, будь-яку професію чи сферу діяльності людини не можна вважати на сто відсотків безпечною. Біатлон теж не є винятком. Як не старайся, але від падінь, синців і подряпин ніхто не застрахований. Та без падінь немає злетів. А ще біатлон пов’язаний зі зброєю, тому ми постійно повинні пам’ятати правила та техніку безпеки поводження з нею. Цього нас навчали тоді, коли ми робили свої перші кроки, про це нам повторюють постійно, чи не на кожному тренуванні.

– Останнім часом зими у наших краях майже безсніжні. Як ви тренуєтеся?

– Так, на жаль, останнім часом зими у нас такі, що ми майже не бачимо снігу. Тому використовуємо спеціальні ролери. Вони чимось нагадують лижі, але значно коротші і з коліщатами. Для тренувань в умовах, максимально наближених до справжніх, команда виїздить за кордон. Тренуємося в спеціальних трубах, які всередині засніжені навіть тоді, коли на вулиці +30°С. До речі, до зимових змагань ми готуємося, як у тій приказці про санки, – влітку.

– Ви є студентом одночасно двох вишів, у вас постійні тренування, змагання. Скажіть, у вашому житті залишається хоч трохи часу на щось інше, крім навчання і спорту?

– Скажу відверто, що спорт займає в моєму житті надзвичайно багато часу, але навчанню він не заважає. Хочете вірте, хочете ні, але на особисте життя у мене час теж залишається: і на спілкування з батьками та друзями, і на прогулянки містом, і на смачну каву в затишному кафе. До речі, я люблю смачно поїсти, тому вдома завжди прошу маму приготувати мені щось улюблене, домашнє, бо більше ніде в світі я нічого подібного не куштував (усміхається).

До речі, кажуть, що зміна видів діяльності – це теж відпочинок, тому раніше з друзями в дворі часто полюбляв грати у футбол, аби відпочити від біатлону (сміється).

Спорт – це також творчість

– Рубрика називається «Творчі щоденники», тому логічно вас запитати: чи вважаєте ви спорт творчістю і чому саме?

– Як на мене, думка, яку дехто озвучує, про те, що спорт – це лише засіб тримати своє тіло (але не розум) в тонусі, є цілком хибною. Спорт теж можна вважати творчістю. Адже спортсмени перебувають у постійному інтелектуальному пошуку способів покращити свої досягнення, будують нові тактики та стратегії, які допоможуть обійти суперників. Отже, професійний атлет – це теж митець, який шукає найкращий спосіб бути на вершині, чи не так?

– Чим плануєте займатися після виходу на «спортивну пенсію» в майбутньому?

– Чесно, рано про щось подібне думати, бо в мене ще дуже багато нереалізованих мрій та планів у спорті. Про яку «пенсію» може йти мова, коли амбіції, натхнення та мотивація зростають з кожним тренуванням?

– Дякую за цікаву розмову!

– Дякую вам. Окремо ще хочу подякувати нашому президенту Тернопільської федерації біатлону Юрію Володимировичу Ханіну за постійну підтримку, за фінансову допомогу та за важливий вклад у розвиток біатлону в Тернопільській області.

Автор: Тарас КОМАРИНСЬКИЙ, член НСЖУ

Опубліковано : 23.03.2023

Джерело: Свобода

Гектари маскувальних сіток — із «цеху» історичного факультету:  на базі ТНПУ ім. В. Гнатюка за дев’ять років війни сплели 950 маскувальних сіток

За рік повномасштабної війни на базі історичного факультету ТНПУ ім. В. Гнатюка виготовили стільки маскувальних сіток, що можна було б покрити два гектари землі. Якщо говорити цифрами, то за дев’ять років війни наші історики вже сплели 950 сіток загальною площею 31 тисяча кв. м. Координує роботу сіткового «цеху» для забезпечення фронту і бере не себе значну частку роботи доцент кафедри історії України, археології та спеціальних галузей історичних наук, волонтер Володимир Кіцак.

— Війна триває вже дев’ятий рік. Студентам історичного факультету ми завжди наводимо приклади патріотизму з минулого нашої країни. Влітку 1651-го 300 козаків поклали свої голови біля Берестечка, щоб врятувати життя своїх побратимів. Роман Шухевич відмовився залишити Україну, усвідомлюючи, що рано чи пізно буде виявлений підрозділами НКВС, що й сталося 5 березня 1950-го. Є чимало інших історій. Маємо приклади патріотизму й серед сучасників. Мої колеги професор Іван Зуляк і доцент Володимир Брославський пішли добровольцями на фронт. «Давайте і ми щось будемо робити», — вирішили на факультеті. Так почалося плетення маскувальних сіток.

Ярослав Секо та Кіцак Володимир на Волонтерському центрі істфаку у лютому 2022 р.

Студенти не мають вільних коштів, зате мають час, тож виникла ідея виготовляти сітки. Українська промисловість не забезпечує такі потреби. Принесли перші риболовні сітки, греко-католицька церква допомогла розшукати тканину. Почали плести. Але ресурси швидко закінчилися. Вирішили фарбувати тканину. В кожній хаті є хоча б одне старе простирадло, яке не шкода віддати. Звернулися до людей через соцмережі. Придбали фарбу в Сумах. Мешкаю я у Великих Гаях, тож на подвір’ї ми поставили мангал на чотири 40-літрові казани. Взялися варити тканину. Процес нелегкий: викрутити, висушити, скласти. До того ж, фарба токсична, в одному казані можна зварити за раз лише 3 кг тканини. 

Пан Володимир — головний «технолог» фарбування тканини на сітки. Допомагають йому дружина Зоя, яка працює у міській раді, доньки-студентки Тетяна і Марія, а також долучаються друзі.

Зоя та Володимир Кіцак у Волонтерському центрі історичного факультету

В попередні роки не було величезної потреби, тож вистачало казанів для фарбування тканини. А ось із початком масштабного вторгнення довелося шукати інший спосіб.  

— У перші дні великої війни тернопільські підприємці привезли нам багато фабричної кольорової тканини. Кипіла робота: у деякі дні на факультеті збиралися плести сітки по 400 осіб, — продовжує співрозмовник. — Ми швидко переробили всю тканину. Постало питання про фарбування у великих обсягах. У березні знайома Наталя Собчак знайшла і доправила з Італії велику пральну машинку на 15 кг. Встановили її у мене в гаражі. Провели воду, каналізацію. Тоді ж оголосили збір на закупівлю фарби. Тернополяни пожертвували понад 44 тисячі гривень, тож ми придбали 70 кг фарби. Досі маємо запаси, хоча активно плели упродовж року. Підібрали шість базових кольорів, які міксуємо під час фарбування залежно від пори року. Восени використовуємо жовто-коричневу фарбу, влітку — зелену. Підприємець Валерій Янусь із Тернополя дає нам відходи з пошиття військової форми. Одне плетиво — це один прикритий транспортний засіб. Наші сітки ідеальні за колористикою, вогнестійкі. Продовжуємо й далі трудитися. Невтомні наші бджілки — це студенти історичного факультету та небайдужі люди, серед яких багато внутрішньо переміщених осіб із різних областей.

Студенти-першокурсники, які чи не найчастіше плетуть сітки

Історики за плетенням зимових маскувальних сіток

Приємно бачити на світлинах із фронту результат нашої праці — прикриту маскувальними сітками військову техніку. Допомагаємо багатьом бригадам у гарячих точках. Сітки вже отримали піхотинці, танкісти, десантники, розвідники, зенітники. Підтримуємо ЗСУ, бо хто це зробить, як не ми.

Бійці-розвідники маскують ''швидку допомогу"

Український громадський діяч, меценат часів Центральної Ради Євген Чикаленко казав: «Мало любити Україну до глибини душі, треба любити її й до глибини кишені». Не плакати і не нарікати, що наша Україна така бідна, а витрачати свій час та свої зусилля для країни і свого народу.

 Іванка Гошій,
Нова тернопільська газета