ВИКЛАДАЧІ З ТЕРНОПОЛЯ СТАЛИ ПРИЗЕРАМИ ТУРНІРУ З БАДМІНТОНУ (ФОТО)

Співпраця науковців ТНПУ з Музеєм Володимира Гнатюка

На факультеті філології і журналістики упродовж років склалася незмінна настанова на постійну співпрацю науковців нашого університету із працівниками Музею Володимира Гнатюка у с.Велеснів. Воєнна ситуація внесла свої корективи у цей процес, адже, якщо раніше основна увага зосереджувалася на глибшому вивченні доробку знаного академіка, вшануванні та пропагуванні його здобутків, то на сьогодні загострилася необхідність збереження музейних експонатів – прижиттєвих видань, рідкісних документів, особистих речей видатного вченого, які, як і багато інших цінних артефактів, опинилися під загрозою знищення. Кафедра української і зарубіжної літератур та методик їх навчання, наукова бібліотека ТНПУ та Музей Володимира Гнатюка активно співпрацюють у цьому напрямку, у тому числі й у рамках двостороннього Договору про співпрацю.

25 жовтня відбулася чергова зустріч науковців кафедри української і зарубіжної літератур і методик їх навчання професорів Зоряни і Мар’яни Лановик, завідувачки кафедри Наталії Грицак, директорки наукової бібліотеки ТНПУ Ірини Чайки із новообраною директоркою Музею Володимира Гнатюка Марією Лигою та співробітницею Музею Ольгою Рибак. У процесі зустрічі обговорювалися питання подальшої співпраці, нових можливостей щодо збереження та популяризації прижиттєвого спадку Володимира Гнатюка (у тому числі й шляхом оцифрування низки важливих документів та експонатів). 

В Музеї Володимира Гнатюка в ТНПУ

Наукова бібліотека ТНПУ в особі директорки Ірини Чайки ознайомила шанованих гостей із багаторічним досвідом диджиталізації документів та використанням інформаційних ресурсів про життєвий і творчий шлях нашого краянина і патрона.

Директорка наукової бібліотеки Ірина Чайка ділиться із присутніми досвідом каталогізації рідкісних друків

Також було окреслено коло нагальних для вирішення проблем, можливостей подальшої роботи над спільним проєктом «Гнатюкіана», ідеєю створення єдиного інформаційного простору для кращої комунікації у цьому річищі; утверджено думу про те, що популяризація спадку і пропагування ідей таких вершинних особистостей європейського рівня, як академік Володимир Гнатюк, є частиною інформаційної війни з метою утвердження власної національної ідентичності, визнання українського наукового доробку та здобутків вчених-патріотів частиною спільного науково-культурного простору Європи, в якому Україна посідає чільне місце серед рівноправних партнерів.

Науковці ТНПУ та працівники Музею обмінялися новими виданнями про В.Гнатюка

Мар’яна Лановик

Опубліковано на сайті ТНПУ ім. В. Гнатюка

26 жовтня 2022 

– Коли ж весілля? – питаю радісно в «сокільця», тернополянина Максима Кузіва.

 Після перемоги. Зараз не час для танців й веселощів, – кілька хвилин паузи й потім притишене: – Ми так вирішили.

Із Оленою Булою вони разом давно. Обоє – у «Соколі». Дивляться в одному напрямку й розуміють одне одного з півслова.

Того 7 вересня ні Олена, ні Максимові батьки не забудуть ніколи. Бахмутський напрямок. Танки. Поранення. Осколок буквально вирвав з руки сокільця кусень м’яса й м’язів. Військовий госпіталь. Операція. Реабілітація…

– То після лікарні, може, вдома зостанешся? – питаю.

– Яке? Ні, – випалює твердо. – Одразу до хлопців. Вони чекають. На бахмутському напрямку зараз стабільно важко. Я потрібен своїм.

– А наречена?

– Оленка зрозуміє. Підтримає.

Речення солдат 93-ї окремої механізованої бригади «Холодний Яр» з позивним «Залізняк» завершує в проміжках між сердечними справами й реабілітацією. Відповіді емоційні та відверті, як сам «холодноярівець».  

24 лютого…

-…я прокинувся від дзвінка побратима. Почалося.  Зібрав найнеобхідніше. Дістав бронежилет, пояс, підсумки, шолом… Приготував усе. Поклав так, аби не помітили батьки. Розбудив маму й тата. Попросив не панікувати, зібрати «тривожну валізку», не забути документи й бути готовими до всього. Тернопіль був стривоженим. І майже пустим. На офісі вже чекали «сокільці». Поговорили. Кожен прийняв для себе рішення. Я також. Попередив батьків, що раненько йду на роботу, потім – заступаю на чергування по місту. А сам 25-го тихенько взяв речі й навшпиньки вийшов з хати. З побратимами рушили до Києва. Тільки звідти зателефонував рідним. Мама плакала. Тато – зрозумів.

Перші дні…

-…були найскладнішими. Орки обіцяли взяти Київ за три доби. Тоді багато-хто вірив, що вони направду друга найсильніша армія світу. Кожен робив свій вибір. Одні – брали зброю до рук, другі – поспіхом тікали. Панувало сум’яття. Були проблеми зі зв’язком. Поспілкуватися з рідними бодай 30 секунд кожен мав за щастя. Дуже пригодилися знання, отримані під час «сокільських вишколів». Мав мінімальний багаж знань, розуміння тактики, вміння користуватися зброєю. Певен, що такі вишколи зараз повинні проходити всі українські підлітки. Бо навіть після нашої перемоги з таким сусідом щодня можна сподіватися на нову війну. Слід завжди бути готовим!

Перший бій…

-…в Ірпені. Зима. Ніч. Чергування. Орки спробували пробитися на одному з флангів. Зав’язався бій. Не довгий. 15-20 хвилин. Але перший. Тоді чітко зрозумів, що таке війна, та як близько на ній поруч кожного смерть.

-…Роман Стецюк. Мій побратим з Тернополя. Я був у Києві, коли дізнався про його загибель. Не міг, не хотів спершу вірити. Для мене то було шоком. А потім не стало друга «Бізона» зі столичного «Соколу». Загинув на харківському напрямку…

«Холодний Яр»…

-…більше, ніж підрозділ. Якось зі «сокільцями» ми їздили в Холодний Яр на Черкащину. Були й біля старезного дуба, під яким Максим Залізняк частенько проводив з гайдамаки наради за часів Коліївщини. Постать цього вольового козацького отамана завжди захоплювала мене. Тому й обрав собі псевдо «Залізняк». Для мене воно асоціюється з незламністю духа та почуттям справедливості. Намагатимуся виправдати свій позивний. А тут ще й після Ірпеня, Бучі, Гостомеля стрів свободівця Віктора Козорога. У лавах «Карпатської січі» він звільняв столицю від московської нечисті. Запропонував доєднатися до бригади «Холодного Яру». «Буде багато цікавої роботи», – пообіцяв. І, як у воду дивився. Я потрапив у середовище справжніх профі. Тут кожен на своєму місці. Здебільшого – молоді командири на різних рівнях, що робить нас непередбачуваними для зашореного радянщиною ворога.

На передовій вразила…

-…жорстокість окупантів. Москалі не мають стримання ні перед чим, і ні перед ким. Вони нищать, руйнують міста. Ламають людські долі. Для них немає жодних перепон чи правил. Тільки наказ та боєкомплект. І байдуже – стріляти по дітях чи військових. Справжнісінькі орки. Без почуттів, гальм і моральних принципів. 

Оснащення ворога…

-…залежить від підрозділів. У спеців й кадирівців – краща форма, інвентар, зброя, броніки… Навіть є «аксесуари» для автоматів та сухпайки. А всі решта, особливо «мобіки» з ДЛНР, носять те, що перепаде, дістануть чи вкрадуть. Харчуються так само. Грабують місцевих і так живуть. На армію вони мало схожі. Більше – на звичайних бандитів з широкої дороги.

Місцеве населення…

-…різне. На Харківщині нас стрічали з обіймами. Відкриті, щирі, справжні. А з Донеччини правдиві українці давно виїхали. Там зосталися тільки ті, хто чекає на «русскій мір». На нас зиркають з-під лоба. Постійно сподіваєшся від них чогось поганого. Тут нас не люблять і не хочуть бачити. Але – це наша, українська, земля. Тому маємо її відвоювати.

Страх…

-…є. У кожного. Це нормально для нормальної людини. Допомагає віра. У кожного – своя. Зі мною служать і християни, і рідновіри, і атеїсти. З кожним новим обстрілом кожен ще сильніше починає вірити. Часто на позиції до нас приїжджає капелан. Його позивний «Падре». Говоримо, молимося, опісля ж – звершує таїнство миропомазання. І після того – відчуття, наче броню якусь одягаєш, невидимий захист… Коли ж довго «Падре» не приїжджає, не благословляє нас, то навіть помітили, що частішає кількість поранень…

Мова…

-…москалі прийшли на Україну тільки тому, що тут розмовляють російською. А в їхній хворій уяві всі, хто говорить російською, – москалі. І територія, на якій вони мешкають, – московія. По суті, ми самі дали їм козир і виправдання. І наша вина також є в тому, що мовне питання досі не розв’язане, що пропагандистські кремлівські щупальця так глибоко залізли в голови наших людей, дали їм привід засумніватися в тому, українці вони чи росіяни.  

Українці дивують…

-…на фронті – безстрашністю, відчайдушністю та кмітливістю. В тилу ж є два типи людей. Перший – ті, хто без упину допомагають. Усім чим можуть. Волонтерять, збирають на дрони, авто, приціли. Тримають економічний, інформаційний, культурний, дипломатичний, освітній фронти. Тренують і тренуються. Готуються змінити нас. Вони вражають своїм бойовим запалом, цілеспрямованістю, широтою душі. А інший вид – такі собі «почікуни». Склали руки й чекають, чим то все завершиться і що хтось усе для них і за них зробить. Або ж – поїхали за кодон і перечікують війну там. Чи в тилових областях. І нічого не роблять для наближення цієї перемоги. Продовжують розмовляти кацапською та й навіть час від часу жаліються, то на умови, то на матеріальний стан. Війна їх так нічому й не навчили. І, певне, вже й не навчить. Ніколи не розумів і не зрозумію таких.

Мобілізація в Україні…

-…не потрібна. Бодай зараз. Від кількості солдатів в окопах на фронті нічого не зміниться. Ситуацію може змінити тільки кількість новітнього озброєння. Бо це війна арти, а не стрілецької зброї. Війна хитрості й тактики, а не людського м’яса.

Світ зараз…

-…ділиться й показує справжнє обличчя. Одні – підтримують, бо усвідомлюють, що наступні – вони. Інші – спостерігають й по чайній ложечці дають зброю. Треті, скуті залежністю через ресурси, намагаються всидіти на двох стільцях. А четверті, такі як, приміром, Іран і Білорусь – допомагають оркам, при цьому вдаючи, що це не так.

Керчинський міст…

-…доказ того, що українська нація незламна, своєрідний символічний дарунок путлєру на 70-ліття і відвертий плювок в обличчя всім його генералам та кровожадним росіянам. Судячи з масових ударів по українських містах і суєти в кремлі, орки – в істериці. Вони бомблять міста, а українці – співають в укриттях. Знищують енергосистему, а українці ще активніше донатять на армію. Шлють дрони-камікадзи, а українці інтенсивно шукають в Інтернеті, як у домашніх умовах збити шахідського «мопеда». Лякають ядеркою, а українці оголошують збір на останню оргію на Щекавиці. Вони не можуть зрозуміти чому так, чому ми не боїмося їх, і бісяться від безсилля, а українці – сміються, бо сліз уже немає, тільки лють.

Сценарії розвитку війни…

-…існує єдиний сценарій – наша перемога. Питання тільки в тому – через скільки та з якими втратами. А щоб втрати були меншими, українській нації треба ще більше згуртуватися, ще більше напружитися, ще більше об’єднатися. Знаю, багато хто говорить зараз про ядерний удар. Певен, його не буде. Чому? Бо занадто оте коротке слабе в кремлі любить життя і себе. Тактичний ядерний удар – можливий. Але, що він йому дасть? Ми вже не зупинимося. Занадто великі ставки. Занадто високу ціну вже сплачено. Тепер або перемога і цілковите знищення багатолітнього ворога, або – смерть.

Цієї війни…

-…не могло не бути. Починаючи від розпаду срср, московія завжди марила ідеєю відновлення російської імперії. Вона відкушувала по чуть-чуть. Ніби черв’як точила наше суспільство. Пробувала, де тонко. Закидала своїх «агентів» у всі сфери. Мовні закони. Знищення війська. Ідея створення нових республік… УПЦ мп… Референдуми. Усе це трапилося не вчора, а тягнулося роками, наближаючи невідворотнє. Це всі розуміли, але не хотіли подивитися правді у вічі. Допоки не полетіли перші ракети…

Україна ніколи…

-…не перестане боротися за свою незалежність, а росія – хотіти її поглинути та підкорити. Це як одвічна боротьба добра й зла, світла й темряви. Але не на тих орки натрапили. Ми не той народ, що схилиться, піддасться на провокації, опустить руки. Їхні дрони наші господині ще в лютому банками огірків збивали… І скільки б «рускоговорящих» серед нас не було, чого б хто в нас не вимагав та які ультиматуми не ставив би, – ми завжди будемо вільні, бо воля  тече нашими жилами. Ми – гідні нащадки козаків, гайдамаків, січових стрілів, упівців і нікому ніколи цього не змінити. Одвічна боротьба з москалями, схоже, наша свята місія, котру мусимо з гідність виконати.

Тільки на війні зрозумів…

Науковець з ТНПУ розповів
про Дмитра Вишнівецького
та спростовав міфи про нього